«Лист-освідчення в любові до світу». Про переживання травми, спільноту й аґентність у процесі відновлення

Розмова з Даном Дансеном

Інтервʼю провів Тімур Воркуль

Чи могли б ви розповісти про бекґраунд стрічки «Survivor Manifesto — Мистецтво зцілення та споріднення»? Коли у вас виникла ідея створити цей фільм?

Ця робота була задумана як повнометражний проєкт, і цей задум досі в силі. Я почали збирати матеріали 2017 року. Я зрозуміли, що серед людей, які піднімають тему травм, лунає дуже мало голосів, що наголошують на сталості та навичках. Що люди, які пережили травму, привносять у відносини з іншими та суспільство загалом? Чого вони навчилися, переживши травму, і як спільнота може отримати від цього користь? 

Моя робота над проєктом почалася зі збору матеріалу для проведення інтервʼю. Я провели чимало довгих наративних інтервʼю. Я здебільшого намагалися не ставити надто багато питань, крім випадків, коли людям було складно самим вирішити, про що саме говорити, і вони просили мене питати щось конкретне. Зазвичай я просто просили в людей розповісти те, чим вони хотіли поділитися щодо травматичних досвідів, які вони пережили. Мене найбільше цікавило, що, на думку цих людей, вони винесли з цього досвіду і які навички він допоміг їм здобути в повсякденному житті. Я також спілкувалися з людьми, які допомагали іншим пережити травматичний досвід. Це ще один аспект відновлення, про який часто забувають. Як люди підтримують одне одного? Це ключовий фактор зцілення. Та й загалом я намагалися сфокусуватися саме на відновленні. «Survivor Manifesto» почався як творчий експеримент із цим матеріалом, а згодом взагалі почав жити власним життям. Мені здається, що це дуже потужно. Можливо, цей проєкт зможе й далі жити своїм життям, поки я працюватиму над довгим метром на його основі.

Тобто на початку ви не планували робити короткометражний експериментальний фільм?

Ні, він був задуманий радше як експеримент того, яким міг би бути повний метр. Це мало допомогти мені визначитися з напрямком подальшої роботи над проєктом. Дуже складно розповідати історію про пережиту травму, не вдаючись до типових образів, які спадають на думку в цьому контексті, і певного соціального вуаєризму, який його супроводжує. Іншим питанням було те, як захистити людей, адже травми часто стигматизують.

Травми в кіно часто неправильно репрезентують. Я дивилися багато фільмів на цю тему і, на мою думку, вони зображують людей напрочуд безпорадними, зосереджуються насамперед на самому акті насильства… Агресію легше зобразити, вона «добре» виглядає на екрані, додає драматичності. Я усвідомили, що такий спосіб розповідати ці історії продиктований традиційною структурою оповіді. Ви показуєте подію, а потім розвиваєте сюжет про те, як життя людини розгортається після неї, як вона не може впоратися з цим досвідом. Або ж є початкова травматична подія, а потім ціла історія про відновлення та про те, як, переважно через романтичні стосунки, люди магічно зцілюються. І тоді вони собі живуть довго й щасливо. Та такі підходи не відображають реальність, яку я спостерігаю на прикладі друзів чи власного досвіду. Тобто є прогалина між репрезентацією та реальністю, яку потрібно заповнити історіями, розказаними з іншого погляду. Я навіть чули думку, що точку зору злочинців показати легше, тому що вони діють, і це просто цікавіше. Але нам потрібно змінити драматургічну структуру такого наративу. Це одна із причин, чому мій фільм експериментальний. Нам потрібно спробувати різні способи оповіді, аби мати змогу розповідати саме ті історії, які ми хочемо.

Фільм заснований на інтерв’ю з постраждалими та людьми, що їх підтримують. Це гібридна форма художнього та документального фільму. Ви не хочете показувати цих людей на екрані, аби уникнути вуаєризму. Та чи могли б ви розповісти нам щось про них? Хто вони? Які в них історії? Чи ви свідомо не розповідаєте самі історії?

Ні, я б не воліли виокремлювати історії окремих людей. Моя ідея радше полягала в тому, аби взяти історії кількох людей, які, можливо, навіть не знайомі одне з одним, і об’єднати їх в один наратив, який розповідав би про спільноту загалом. Травма пов’язана з відчуттям ізоляції, відчуттям, що тобі нікуди подітися і що ніхто тебе не зрозуміє. Що про неї неможливо говорити. Як можна розповісти щось, про що не можна говорити? Тож початковою ідеєю принаймні цього короткометражного фільму було створення спільноти. Певним чином вона вже існує і виявляється в дружбі та в групах підтримки. Однак її досі немає на політичному порядку денному. Я вважаю, що вона мала би там бути.

Це причина, через яку ви вибрали форму маніфесту? Аби започаткувати спільноту?

Я би радше cказали, що не я вибрали маніфест, а маніфест обрав мене. На початку роботи над цим проєктом мене запросили виступити з розповіддю про свою роботу. Коли стало зрозуміло, що мені не вдасться приїхати на конференцію, я попросили можливості натомість надіслати відео. Думаю, організатори планували, що це буде такий формат «голови, що говорить у кадрі». Тоді пандемія ковіду була якраз у розпалі, і цей формат мені вже остогид. Я більше не могли бачити такі виступи.

Було відчуття, що маніфест сам вибрав мене, аби я змогли його написати. Як на мене, це потужна форма, і я радію, що мене вибрав формат, у якому стільки субʼєктності й рішучості. Тим паче зважаючи на те, що людей, які пережили травму, сприймають безсилими й безпорадними. Я хотіли поєднати ці два сприйняття й показати, що люди з досвідом пережитої травми можуть бути сповненими рішучості й аґентності. Їх часто зображують якимись нездалими, говорять про те, що в них чогось забагато чи замало, що вони не здатні впоратися. Але це лише один бік реальності. Може, на якомусь етапі це і правда. Але загалом люди напрацювали доволі багато способів відновлюватися й розвиватися. Ми можемо багато чого навчитися в них. І поєднати це все в маніфесті — круто. Нам потрібен саме такий формат. Саме цього бракує в дискурсі про травми.

Фільм закликає нас працювати над нашими травмами, аби ми могли наблизитися до утопічного суспільства. Мені найбільше запам’яталося речення: «Ми знаємо, що знову полюбити себе — найважчий виклик для тих, хто вижив». Як це можна зробити? Як це насправді можливо?

Ключова проблема травм — це те, що повністю ламається здатність любити себе. Коли таке сталося і втрачено будь-який ґрунт під ногами, як зібрати себе докупи з нуля? Люди вигадали безліч розумних і творчих способів піклування про себе. Мене цікавлять маленькі дрібнички, тому, власне, я і зосереджуюся на повсякденному житті. Скажімо, як люди дбають про себе щодня? Я просили людей детально розказати, що вони вважають піклуванням про себе. Для когось це означає скласти план справ на день. Вони питають у себе: «Що б я хотів чи хотіла сьогодні зробити?». Для інших — це заварити собі горнятко чаю. Це може бути що завгодно: від маленьких дій любові й піклування про себе до довгої подорожі тривалістю в один рік. Це можуть бути й більші речі, але я справді вірю, що все починається із дрібних дій, як-от щодня медитувати або вести щоденник. Це може здатися такою банальністю чи дрібничкою, але для людей, які не вміють любити й дбати про себе, ці речі здатні багато чого змінити.Це цінні інструменти, які люди випрацювали і якими варто ділитися з ширшою спільнотою. Коли ми ділимося ідеями та практиками, це відкриває фактично необмежений потенціал. І це неабияк важливо. Якби ми всі як слід дбали про себе, то у світі було би менше лиха. Я справді вірю, що велика частка поганих речей, які відбуваються у світі, витікають із невміння дбати про себе й керувати своїми емоціями.

Які є практичні приклади колективного та взаємного піклування та зцілення? Чи можете ви назвати приклади, як можна визнати, що ми скривдили когось? У фільмі ви говорите і про кривдника, і про тих, хто зазнали кривди.

Є дві сторони, але буває і так, що вони поєднуються в одній людині. Проблема травм у тому, що якщо їх не пропрацювати, то можна застрягнути в цій ситуації. Люди можуть висловити свій травматичний досвід та тим самим травмувати інших і себе самих. Виходить двояка ситуація — вони завдають болю і собі, й іншим. Навіть коли, на перший погляд, людина робить боляче лише собі, це також несе кривду людям, які її люблять. Із цього немає виходу, це також про певну аґентність. Тому й важливо враховувати обидва боки. Чорні, корінні й феміністські спільноти роблять багато чого в контексті відповідальності громади та зміни практик правосуддя, що, на мою думку, є дуже цінним. Цю роботу слід висвітлювати та більше підтримувати, аби створити суспільство, яке засноване не на покаранні, а на розвитку та пошуку способів ставати кращими. Адже коли людину карають, вона не буде думати про те, чи не використати свою помилку як поштовх до самовдосконалення. Така людина радше заглибиться у відчуття образи або ж фокусуватиметься на самозахисті в судді. Ця система не вимагає визнати, що ви завдали болю іншій людині. Натомість заохочує до практики йти до суду й розповідати, що ви не хотіли, завдана шкода не така вже і значна, і т. д. Система не підштовхує вас до співчуття до іншої людини, хоча насправді є окремі спроби інтегрувати цей аспект у судову систему. І жертвам насильства теж було би чудово почути від кривдника чи кривдників: «Я визнаю, що завдав вам болю. Мені шкода». Ці слова можна сказати за лічені секунди, але якщо вони щирі, для багатьох людей це би дорого вартувало. Водночас кривдни_ця може запитати себе: «Чому я це зроби_ла? У мене теж є досвід травми? Звідки в мене стільки злості? Чого це мене вчить?» Якби ця людина запустила такий внутрішній процес і замислилася, як це можна використати, аби стати кращ_ою і водночас отримати підтримку на цьому шляху, то у світі жилося би краще. Є проєкти, що працюють у цьому напрямку, і певні крихітні кроки здійснюються. Але було би чудово, якби цей процес відбувався масштабніше.

З іншого ж боку, люди які пережили насильство і пропрацювали свої травми, знають, чого вони не хочуть і що їм потрібно для зцілення. У таких людей часто є дуже чітке уявлення, яким повинне бути життя і як його організувати, а також як попередити насильство. Вони знають, яким хочуть бачити суспільство: без насильства. Хто хоче стати жертвою німого насильства, яке неможливо висловити? Ніхто ж не хоче відчувати себе настільки безсильн_ою і безпорадн_ою. 

Але водночас ми живемо в суспільстві, у якому багато чого ґрунтується саме на насильстві. Сам концепт держави побудований на насильстві. Юридичний термін «державна монополія на законне насильство» використовується для позначення права держави застосовувати насильство. На цьому принципі базуються цілі суспільства, ймовірно, у всьому світі. Так само ми намагаємося вирішувати міжнародні конфлікти — війнами, що призводять до ще більших травм. Це порочне коло, яке ми мусимо розірвати. І я думаю, що розірвати його можна лише на рівні низових ініціатив. Тому що бути на вершині означає чинити насильство. Є мало прикладів, коли зміни починалися з верхівок. Потрібен потужний активізм, аби створити інший світ тут і зараз.

Пропоную поговорити про візуальну складову стрічки. Як цей матеріал було створено? У фільмі є різні види транспорту, як-от літак та поїзд. А ще морські хвилі. Що вони означають? Чи могли б ви розповісти про ваш естетичний вибір?

Початкова ідея повного метру полягала в тому, аби використати метафору подорожі, яка би символізувала невідомість травматичного шляху. Я хотіли використати цю метафору, аби показати, що чимало людей, які пережили травматичний досвід, перебувають у постійному русі. Водночас вони не можуть рухатися, вони сидять — у літаку чи поїзді. У цьому є певна дуальність, як і в травмі. Ви водночас і в русі й на одному місці. Ви не знаєте, куди це вас заведе. Хвилі ж для мене — вираження несвідомого. Як і транспорт, вони постійно рухаються і трансформуються. Деякі підіймаються, а деякі не набирають амплітуди. Ви не знаєте, наскільки глибоке море. Чи дістанете ви до дна? Ви й гадки не маєте! Але все одно якийсь рух є, певні проблеми вирішуються. Це дуже влучний образ.

Для мене було важливо нашаровувати образи, що передають відчуття, яке часто описують люди з травматичним досвідом: навіть протилежні реальності можуть уживатися разом. Це заплутує і викликає тривогу. Це також символ багатовимірності часу: у людей відбуваються флешбеки, ніби вони повертаються до пережитої ситуації, хоча вони розуміють, що це сталося в минулому й зараз вони в безпеці. Таке накладання образів — це експеримент із фіксації цього дивного стану, у якому часто перебувають люди, що пережили травму.

Як ви плануєте використати теми травми, пережитого досвіду та квір-стосунків у вашому повному метрі? Чого нам очікувати?

Проєкт повного метру зараз на паузі, тому що останні два роки я працюю над іншим повнометражним фільмом. У майбутньому я б хотіли більше працювати з ідеєю спільноти. Підхід до ідеї спільноти, який я використовую, добре працює в експериментальному короткометражному фільмі, але для довшого художньо-документального фільму знадобляться герої.

У цій короткометражній роботі я хотіли написати лист-освідчення в любові до світу і створити спільноту для людей, які відчувають себе ізольованими. Сподіваюся, що такого початку буде достатньо, аби знайти фінансування для повного метру й аби я мали змогу попрацювати над цим матеріалом масштабніше.

Чи могли б ви розповісти про повний метр, над яким працюєте останні два роки?

Цей проєкт називається «До моїх предків». Він про пошук транслюдей і наших предків у Європі. Мене менше цікавлять останні 200 років, оскільки цей період доволі добре описаний. Але ми мало знаємо про давніші часи. Мені цікаво, як це було тоді. Дуже багато суспільств у всьому світі мають певне уявлення про транссексуальність. Я не хочу нав’язувати концепцію транссуксуальності іншим суспільствам, оскільки це дуже європоцентрична та західна перспектива, але мене цікавлять люди, що живуть між ґендерами. Чому в нас у Європі нічого такого немає? У Європі також були корінні громади, але ми маємо дуже мало інформації про них. Мені хотілося дізнатися більше про це, тому я зробили моноспектакль на цю тему. Премʼєра відбулася в Берліні минулого року, а зараз проєкт показують в інших місцях. Я адаптували його в кіно, роботу уже майже завершено.

Це запис вашого виступу? Чи фільм створено на його основі?

Ні, це повністю інша робота на основі того самого дослідження, але адаптована для кіно. Це гібридна форма, що поєднує різні жанри: експериментальне, трохи художнього й документальне кіно. Фільм бере найкраще з кожного жанру.