Про замовчувані теми, персональні історії та силу спільнот

Розмова з Еленою Кірілою та Аною Ґурдіш

Інтервʼю провела Іра Танцюра

Ваш фільм зроблений вдумливо і з турботою, і це було помітно з першого перегляду. Це персональна історія Елени, наскільки мені відомо. Як ви прийняли рішення працювати разом над цим відеовіршем?

Елена: Ми почали працювати над цим проєктом у рамках резиденції, присвяченої темі шлюбів за домовленістю на Балканах, яку організовувала асоціація Rhea в Бухаресті. Нам важливо було об’єднати наші досвіди. Спершу я не хотіла бути протагоністкою, тому що я вважала, що просто розповісти свою історію не достатньо для мистецького твору, і ми вирішили зосередитися на символах, як-от традиційний молдавський килим або білі сукні, які дівчата вдягають на свята в школах. Що далі ми просувались у цьому напрямку, то дужче все ускладнювалося. Але під час резиденції була можливість обговорювати та розробляти проєкт колективно в групі жінок, і я отримала неабияку підтримку й відчула, що достатньо просто прямо розповісти свою історію, і саме така оповідь матиме найсильніший вплив. Я відчула розкутість, і це спонукало мене поділитися моєю історією з публікою. Відеовірш — дуже вдалий формат для таких історій. Тож ми взяли архівні відео, які я колись знімала, і я їх озвучила. Я дуже люблю спостерігати за реакцією публіки. Іноді бачу, що люди плачуть на показах, і це дуже зворушливо. Складається відчуття, що ми зробили щось визначне і важливе особисто для мене як мисткині, а це чи не головне в нашій роботі.

Ана: Було дуже багато обговорень у ті два тижні. Сподіваюся, що нам вдалося створити для Елени безпечний простір, де була можливість більше говорити про особистий досвід. Ми походимо з однієї країни, тому в нас одразу був цей зв’язок. Ми детально вивчали персональний архів Елени, відео, що надсилав нам її брат, дитячі фотографії. І вони почали складатися в цей проєкт. 

Особисто в мене не було такого досвіду — я не заміжня. Але в Молдові дуже часто питають про шлюб, навіть якщо ти щойно закінчила школу і збираєшся продовжувати навчання в університеті. Ніхто не питає про твій досвід, досягнення. Бути жінкою означає бути заміжньою і більше нічого. І це було однією з  тем, які ми обговорювали.

В Україні також існують ці нормативні упередження про те, що жінка має бути одруженою в певному віці. Але водночас відсутня достатня мережа підтримки для тих, хто пережили домашнє насильство. Цю роботу радше перекладають на НУО та ініціативи, замість надавати системну державну підтримку. А яка ситуація з цими питаннями в Молдові?

Ана: Якщо говорити про законодавство, то у 2022 Молдова ратифікувала Стамбульську конвенцію. Та кілька тижнів тому був протест групи активіст_ок, бо закон не приводять у дію Домашнє насильство все ще відбувається. До того ж деякі види насильства жінки не можуть означити (наприклад булінг або психологічне насильство). Це не обговорюють у школах або публічно. Тільки деякі феміністичні фокус-групи в Кишиневі працюють із цією темою.  

Я зняла фільм про Вікторію Прутяну, якій у спробі самозахисту довелося позбавити життя свого чоловіка. Їй загрожував строк, незважаючи на те, що вона мати неповнолітніх дітей. Її підтримала вся Молдова, бо вона повідомляла в поліцію про насильство раніше, і ніхто не втрутились.  Після публічного обурення її вирок переглянули і вона отримала змогу виховувати своїх дітей удома. Тобто жінки, щоб їх побачили та почули, мають або вбити кривдника, як у випадку з Вікторією, або покинути власну домівку, як це зробила Елена. Підтримки очевидно бракує.

Елена: Я дізналася про організації, що підтримують жінок, сервіси прямої допомоги та юридичні консультації тільки за кілька років після мого виходу із ситуації насильства. Тоді мені необхідна була юридична та психологічна підтримка, але я не знала, куди можна звернутися. Я боюсь, що наших суспільних зусиль у вирішенні цього питання явно не достатньо, бо доступ для такої допомоги отримують переважно жінки середнього класу. Мені було соромно попросити про допомогу, звернутися до поліції, і зараз я шкодую про це, тому що в результаті я була змушена сама давати раду цій ситуації. Коли ти в такому вразливому становищі, це змінює твоє життя. Усе розпадається на шматки перед твоїми очима, і ти не знаєш, що робити та куди йти. Коли немає підтримки батьків, родини, друзів та доступу до прямої допомоги — ти на самоті зі своєю проблемою. Мені пощастило не мати дітей та водночас мати роботу. Я навіть не можу уявити, що було б, якби не привілеї працевлаштованості, доступу до освіти та підтримки друзів і батьків. Тому що закон мене ніяк не захищав.

Ви обидві працюєте над власними проєктами. Ано, я знаю, що в тебе є досвід роботи в журналістиці. Які теми тебе цікавлять як в журналістиці, так і у створенні фільмів?

Ана: Я була журналісткою в медіа-НУО з фокусом на молоді та людях з інвалідністю. Після 4-х років я переключилася на кіно та вступила до кіношколи в Бухаресті. Мій перший документальний фільм «Наша Єва» був про пару людей з інвалідністю, що виховують свою дитину. Коли почалася пандемія, мене вразило, наскільки почастішали випадки домашнього насильства, і я зробила два фільми на цю тему: «Його сорочка”», знятий на тридцятип’ятиміліметрову плівку, та «Моє подвір’я» про Вікторію Прутяну. Наразі я працюю над документальним проєктом про близню_чок, у якому одна сестра живе в Італії та має традиційну родину, а її близнюч_ка — небінарна особа, що стає визначним голосом квір-спільноти в Молдові. У моїй роботі я завжди намагаюсь звертати увагу на історії людей із вразливих груп. 

Завдяки участі в резиденції RHEA я відкрила для себе жанр відеовіршів та зробила другий вірш про себе та свою сім’ю, використовуючи власний архів і додаткові матеріали, які знайшла. Його показали минулого тижня в Тімішоарі. Мушу визнати, працювати з власною історією справді складно, як і казала раніше Елена, але кожна історія варта того, щоб її розповіли. Чому не моя чи твоя?

Елено, ти працюєш у сфері візуального та мультимедійного мистецтва. Мені траплялись твої роботи, що досліджували візуальні образи та наративи довкола війни в Україні, а також їх вплив. Можеш розказати більше про них?

Елена: Так, у своєму мистецтві я зосереджуюсь на соціальних, часом політичних питаннях. Я усвідомлюю, що не всі аспекти цих тем я можу вхопити у їхній повноті, тому працюю над ними обережно. На початку війни я волонтерила на румунському кордоні з Україною, і це було дуже травматично. Ми не постраждали фізично, радше психологічно. Тому що тебе сковує жах перед потенційним насильством. Я навчилася жити з ним тільки за рік. Коли ми працювали з Аною над відеовіршем, почали з’являтися новини про Придністров’я, і ми боялися можливої ескалації в Молдові. Тож згаданий проєкт про соціальні мережі відображає мою фіксацію на новинах, коли ти перебуваєш у вирі інформації, частина з якої фейкова та дуже триґерна. Я почала документувати всі новини, що мали на мене вплив. Медіа не були зацікавлені в підвищенні обізнаності та використовували жахливі кадри для росту рейтингів перегляду. Як на мене, це надзвичайна неповага та експлуатація так наживатися на війні. А коли ця тема перестає бути гарячою, всі раптом ніби забувають про війну.

Це відбувається повсякчас. Війна в Україні — не єдиний світовий конфлікт, але в цьому є аспект владних відносин — у виборі: що заслуговує на висвітлення, а що ні.  А яка ситуація в Молдові зараз?

Ана: У нас пройшли місцеві вибори, і наступного року будуть президентські. І хоч нам подобається Мая Санду та європейський вектор, на її строк припала і пандемія, і війна. Люди втомлені та розчаровані, коли їм бракує коштів на їжу та опалення. Тому росте рівень еміграції. 

Елена: Коли почалася війна, я прийняла рішення ніколи не повертатися до Молдови, тому що в мене бракує сили жити з цим стархом. Але мої батьки залишилися. Багато людей прийняли цю ситуацію, і дехто з моїх друзів, що виїжджали на початку, уже повернулися. 

Ана: Я пам’ятаю перші дні, коли я писала своїм молдавським коле_жанкам, які жили в Румунії, пропонувала зібратися разом, щоб підтримувати одне одних у цій важкій ситуації,  але мої румунські коле_жанки дуже мало знали про те, що відбувається. Було дуже важко чути це все про місця, де ми бували, про наших друзів в Україні. За два чи три дні я почала волонтерити як перекладачка на кордоні. А тепер веду воркшоп із документалістики для молоді з Румунії та України. Серед них є Олена, їй років вісімнадцять, вона вивчає архітектуру і зараз розробляє туалети для укриттів у школах. І це дуже надихає — навчатися разом із ними.

Елена: Для мене завжди складно говорити на цю тему, особливо з тобою. Бо ми не відчуваємо навіть одного відсотка з того, що відчуваєш ти. Ми в безпеці, у нас є цей привілей, і виникає відчуття, наче ми знецінюємо твій досвід. 

Це абсолютно релевантно — ділитися своїм досвідом, бо ця ситуація є травматичною для всіх нас. Я б хотіла повернутись до обговорення ваших проєктів. Чи плануєте ви співпрацювати в майбутньому?

Елена: Ми вже почали працювати над спільним проєктом. До «Розкажи мені вірша» я ніколи не працювала з кимось у парі, і зрозуміла, наскільки співпраця важлива, тому що вона відкриває для тебе нові способи створення робіт. Я придумала сценарій, а Ана використала свої навички та бачення. Це справжня магія — коли її навички монтажу надають моїм ідеям візуального вираження. Тепер ми працюємо над короткометражною анімацією.

Ана: Я знайшла діафільми з мультфільмами на блошиному ринку в Кишиневі. Ми виросли на них та історіях, що вони розповідали, тому ми зробили двохвилинний фільм із вирізками з цих діафільмів. Елена вирізала персонаж_ок з плівки, і ми змонтували їх таким чином, щоб вони нагадували радше спогади про ці мультфільми, адже згадки про дитинство часто бувають уривчастими. Це була цікава, але й складна робота. Я думаю, що ми ще будемо співпрацювати в майбутньому.Елена: Коли співпрацюєш з іншими, багато дізнаєшся про себе:  де ти вправна, які твої інтереси, як ти справляєшся зі стресом та делегуванням обов’язків. Важливо підтримувати зв’язки, допомагати одн_а одн_ій, ділитися можливостями, тому що таким чином наші культурні простори стають сильнішими, стійкими та більш сталими. Капіталізм змушує нас вірити, що ми можемо вижити як окремі особи і спільнота нам ні до чого. Люди стають більш відчуженими одн_а від одн_ої, але варто боротися з такою сегрегованістю та зосередитися на розбудові своїх спільнот.