«Жюлі на звʼязку»: про створення кіно та зцілення у дружбі

Розмова з Мією Ма

Інтервʼю провела Леся Пагуліч

Стрічка «Жюлі на звʼязку» порушує надзвичайно складні й гострі теми: життя із шизофренією, травми, жорстоке поводження з дітьми, несправедливість. Водночас цей фільм сповнений глибокого почуття взаємної турботи й довіри між вами та Жюлі. Саме це уможливило роботу над фільмом і його відвертими сценами, в яких Жюлі довіряться вам та камері в моменти своєї найбільшої вразливості. Ви показуєте глядачеві вашу дружбу із Жюлі, яку легко зчитати в сценах, коли ви питаєте, як у неї справи, у голосових повідомленнях, у тому, як Жюлі дивиться в камеру й розповідає свою історію. Це також помітно й у тому, як ви хвилюєтеся за стан Жюлі і як прагнете перетворити цей фільм на ваш спільний проєкт. Ви самі зізнаєтеся у фільмі: «Ми із Жюлі дружимо вже 20 років. Вона чує голоси. П’ять років тому я боялася її втратити. Боялася, що її не стане через передозування ліками, цигарками й самотністю. Я думала, що спільний проєкт піде нам обом на користь, і так між нами з’явилася камера».

Чи могли б ви розповісти про ваш власний і, можливо, ваш спільний із Жюлі досвід роботи над цим фільмом? Як цей процес і, власне, сам фільм сприяли процесу одужання для вас обох?

Зараз, коли від моменту завершення фільму минуло два роки, ми із Жюлі справді можемо з упевненістю, що цей проєкт неабияк вплинув на наші життя. Процес роботи над фільмом уже сам по собі був досвідом. Коли я почала фільмувати її, то керувалася зокрема прагненням якось привʼязати нашу дружбу до спільного проєкту, а разом з тим і до майбутнього в часи, коли Жюлі було дуже зле й підтримувати стосунки було складно. Я хотіла вдихнути в неї життя за допомогою камери, знімати її, як акторку, аби якомога більше людей побачили, яка це неймовірна людина. Я хотіла, аби вона розповіла свою історію. На початку це був такий фільм-щоденник: я щотижня приїжджала до Жюлі із камерою і фільмувала наші розмови, ніяк особливо не втручаючись у цей процес. Я знімала без упину й наші розмови мали певний зцілювальний вплив на Жюлі. Тоді я ще не знала, чи вийде із цього фільм, адже в мене не було ні продюсера, ні фінансування. Така можливість знімати впродовж довгого періоду дозволила нам бути гнучкими та розкрити її бажання, страхи, межі. Це також уможливило хронологічну оповідь про її перевтілення та побудову нового життя. Жюлі каже, що цей фільм допоміг їй відновитися. Вона бачить себе на великому екрані та сприймає себе вродливою. Для мене як режисерки це дуже цінно. Коли ми разом їдемо кудись представляти фільм, вона бере в руки мікрофон і говорить про важливі для себе теми стрічки, – наприклад, про важливість розуміння пацієнтом своєї хвороби або впливу пережитого в дитинстві насилля. А для мене це досвід беззастережно вміння чути Жюлі протягом шести років. Ці підтримка та вміння вислухати стали ключовим фактором, завдяки якому Жюлі вибудувала певну стійкість до хвороби. Ясна річ, фільм також зміцнив нашу дружбу, яка стала для мене ще важливішою, ніж раніше.

Повертаючись до попереднього питання: як, на вашу думку, поєднувалися ваша роль подруги із роллю режисерки? Чи змінилося ваше бачення під час або після завершення роботи над стрічкою?

Наша дружба створила передумови для цього фільму. Вона зробила його можливим. Як уже казала, я почала знімати цей фільм насамперед через те, що хвилювалася за Жюлі. А Жюлі нізащо б не погодилася на такий проєкт, якби між нами не панувала цілковита довіра, якій передували роки дружби. Як її близька подруга, я також могла передчувати, що вона хотіла або не хотіла показувати у фільмі. До прикладу, коли я почала знімати її, моя інтуїція підказувала мені, що Жюлі хоче розповісти свою історію, хоча вона сама ніколи про це чітко не казала. Наша дружба також неабияк допомогла в тому плані, що ми могли всім поділитися одна з одною, навіть сумнівами про те, що робимо.

Чи доводилося вам якось балансувати між дружбою і зйомками?

Так, часом досягти рівноваги між дружбою і зйомками було непросто, адже межі між ними були дуже розмиті. Мені дуже допомогло те, що продюсер і, що ще важливіше, режисерка монтажу, доєдналися до проєкту і змогли поглянути на нього свіжим оком. Режисерка монтажу відіграла ключову роль у тому, аби перетворити цей матеріал із вправи двох подруг на повноцінний фільм. Під час монтажу я також хвилювалася про те, як Жюлі сприйме певні сцени. А тоді одного дня режисерка монтажу запитала: «Невже ми і справді мусимо робити фільм, який сподобається Жюлі?» Це питання мене приземлило. Я відповіла: «Твоя правда! Ми не мусимо подобатися Жюлі, та я переконана, що якщо ми не порушуватимемо оповідь та закони кіно, Жюлі буде на нашому боці». З іншого ж боку, для завершення фільму мені було важливо прийняти те, що наша дружба є його основою.

Які виклики або, можливо, етичні питання чи дилеми виникали під час процесу? Зокрема, з якими дилемами довелося зіштовхнутися в роботі над такими темами, як насилля над дітьми, травми та повʼязані з цим спогади? Яким чином ви для себе визначили, як говорити про насилля так, аби це сприяло зціленню? У фільмі чітко зчитуються теми замовчування й несправедливості, які супроводжують насилля над дітьми, а разом із ними й необхідність забути та рухатися далі, що часом виникає і про яку говорить сама Жюлі. Як, на вашу думку, фільмові вдається досягти балансу між цими, часом суперечливими, потребами, – з одного боку, не замовчувати й шукати справедливості та, з іншого, сприяти зціленню?

Процес роботи над фільмом для нас тривав пʼять років. Травми Жюлі займають у ньому десь три чверті всього часу. Це відповідає тому, як усе відбувалося насправді під час зйомок. На початку я не мала наміру говорити про насилля, яке вони з братом пережили в дитинстві. Насамперед через те, що на початку зйомок Жюлі було погано. Тож питання про те, чи варто порушувати цю тему у фільмі, постало доволі пізно – коли Жюлі стало краще й ми проговорили її бажання включити цю частину життя у фільм. Час тут зіграв на нашу користь, адже ми мали змогу переконатися, що вона була готова говорити про це. Я від самого початку чітко усвідомлювала свою відповідальність щодо фільмування Жюлі й можливих наслідків, які розповідь про її ситуацію та минуле можуть мати. Я завжди знала, що є ризики, але довірилася їй, коли вона сказала, що готова говорити про це. Вона знала, що я була й буду з нею і в цей момент, і після завершення роботи над фільмом. Я завжди зважала на етичні аспекти. І мені здавалося, що те, як ми розповідаємо історію, захистить її від нездорової уваги інших людей. Зрештою, саме Жюлі вирішувала що і як розповідати.

Жюлі розказує про свою щоденну боротьбу та життя, у якому їй чуються голоси, про неможливість побути в тиші й віднайдення способу чути інші звуки, а не лише голоси. Вона також розповідає, як ліки ускладнюють її повсякденне життя та справи, як-от приймання душу, приготування сніданку… У якийсь момент вона каже, що «вирішила, що якщо з ліками погано, то хай краще буде погано без них». Жюлі ділиться тим, як вона пішла на ризик і зменшила дозу ліків, певною мірою примирилася з голосами, почувалася загублено, але водночас і знайшла спосіб зробити так, аби «життя не проходило повз неї». Що в житті з шизофренією і шляху до одужання вам із Жюлі було важливо показати? Що для вас із Жюлі було найважливішою частиною цієї оповіді?

Я не хотіла знімати шизофренію. Я хотіла знімати Жюлі. І в Жюлі завжди був особливий погляд на її хворобу, адже вона прожила з нею 20 років. Відколи вона захворіла, вона навчилася бути сама собі фармацевткою. А для Жюлі, думаю, було важливо розповісти про свій досвід хвороби. Ми не хотіли робити кіно, яке виступає проти ліків. У фільмі вона каже, що й досі приймає певні пігулки і водночас йде на ризик не пити інші. Але це її вибір. Вона досягла точки, у якій побічні ефекти від ліків доводили її до гіршого стану, ніж сама хвороба.

Цей фільм також про взаємну турботу Жюлі та її родини, важливість підтримки рідних і друзів. Наскільки у фільмі важлива ця турбота?

Турбота – вміння слухати, надійна підтримка й увага, терпіння – лежить в основі стрічки. Життя навчило Жюлі та її братів тому, як важливо турбуватися одне про одного. Я також усвідомлюю, що мала змогу бути в житті Жюлі в цей період саме завдяки тому, що інші люди підтримували її до цього. Постійна турбота – це колективне завдання друзів і близьких.